Ночі Дівоч‪і‬ Nochi Divochi

"Може, я ніколи не буду щасливий, може, війна знищила цю можливість, і я всюди буду трохи чужим і ніде не почуватимуся вдома, але ніколи, думаю, я не почуватимуся безнадійно нещасним, бо завжди буде щось, що підтримає мене... я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях". Розмовляючи із Соломією Мельник в один із вечорів на київській кухні ми згадуємо якраз цитованого вище Ремарка.

З початком повномасштабного вторгнення Dakh Daughters, фрік-кабаре, частиною якого є Соля, виїхали до Франції. Відтоді Нормандія стала для неї базою, а ми міркуємо вголос про дім і прихисток, про страшну фрагментованість нашої реальності, і як на цих контрастах угледіти красу життя. Говоримо про малих і великих людей, українців, митців і музикантів; про "Червону Руту" - місце витоку сучасної української музики, легендарний фестиваль, засновником якого був Солі батько, Тарас Мельник і його спадок.

Завдяки нашій розмові із Солею ви дізнаєтеся про нюанси політичної ситуації у Франції, замислитеся над тим, чи варто встрягати в інтернет-срачі, поностальгуєте за "Червоною Рутою" та музикою 90-х, дізнаєтеся, чи поїдуть Dakh Daughters на Євробачення, що таке музика як покликання, справа життя і професія; хто такий Котарбінський і де його шукати в Києві, а також про впертість як запоруку досягнення успіху, і сміливість обирати себе як ознаку дорослішання. Ідеальна бесіда київського культурного надвечірʼя!

"...метафори, якими ми описуємо жіночий шлях до влади - "торувати", "виборювати собі місце", "розбивати скляну стелю", - всіляко підреслюють одне: коли йдеться про владу, жінки досі не на своїй території". Мабуть, кожна дівчина, певною мірою, але має досвід-підтвердження цих слів із маніфесту британської дослідниці Мері Берд "Жінки та влада", який переклала наша гостя Юлія Криваль.

Лінгвістка та передкладачка за освітою, Юля обіймає посаду директорки з діджитал-маркетингу однієї із найбільших ІТ-компаній України. До цієї позиції вона зростала 10 років, однак попри наполегливу працю, досі не може до кінця присвоїти собі досягнення, так як це вміють чоловіки. Юля каже: "не дозволяю тайтлу заходити поперед себе в двері", однак вірить, що рівності можна домогтися, змінюючи світ довкола. Тому і взялася за переклад сучасного феміністичного маніфесту, у вільний від роботи час.

З Юлею говоримо на розмаїті теми: у про стан ІТ-індустрії в Україні та світі, про те, що "не все пропало", але й маркетинг усе не врятує, про роль стереотипів та як змінився імідж України у світі. Не оминаємо тем нашого дорослішання як нації, а з ним і питань рівності; згадуємо дитинство з виразним прикладом "галицького фемінізму", міркуємо про віднаходження власного голосу і право бути, виглядати, а також вчиняти як тобі самій заманеться. Power to the girls!

"Сміливі завжди мають щастя", стверджував Іван Багряний. Утім, як на мене, йдеться не про щастя у його найтривіальнішому трактуванні - безтурботності, а радше про щастя сповненості, вірності собі і чистої совісті. І героїня нашого крайнього епізоду, режисерка-документалістка Аліса Коваленко якраз є найкращим прикладом сміливої жінки.

У горнило війни вона потрапила ще у 2014 році, поїхавши на Донбас прямо з Майдану. Аліса пережила полон та знущання, проте брала камеру і поверталася у гарячі точки, а у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, пішла доброволицею у ЗСУ. За той же час вона зняла три документальних стрічки - "Аліса в країні війни", "Домашні ігри" та "Ми не згаснемо", останню презентували на Берлінале і вона здобула чимало міжнародних нагород. Шлях Аліси Коваленко геть не легкий, часто не радісний, просотаний болем втрат, але спостерігаючи жінку переді мною, я гадаю, що вона радше щаслива.

Разом із Алісою говоримо про документальне кіно як спосіб рефлексії, про те, яким є Донбас і про покоління українців, яким не вдалося його змінити, про заціпеніння як спосіб пережити полон, про сексуальне насильство як зброю у війні, про те як пережити травму, про відважність, межу компромісу, визначення партнерства, а також віри, надії і любові. Не найпростіший для прослуховування, однак дуже цінний випуск як один із відбитків нашої реальності.

"Реальність стає все більше схожою на фотографії", - писала відома американська фотографка та мислителька Сьюзен Зонтаґ. Та випадок нашої гості, фотографки Влади Ліберової, мабуть, геть протилежний. Військова документалістика стала її реальністю.

Свій шлях у професії разом із чоловіком Костею (а разом вони - фотодует Libkos), Влада розпочинала із романтичного жанру love story. Подружжя активно знімало і навчало фотомистецтву в Україні та навіть сусідніх країнах СНД. Та війна для них стала точною неповернення і тотального переосмислення власної діяльності і самих себе. Корінна одеситка, Влада Ліберова тепер геть по-іншому дивиться і на своє навчання в школі, і на локальну ідентичність Одеси, і на попередній професійний успіх. Сьогодні, документуючи злочини війни і будні військових, Влада як ніколи раніше почуває потребу бути в лоні української культури, мови, життя.

У нашій розмові з Владою міркуємо про фотографію як спосіб розповідати історії і засіб тримати увагу громадськості прикутою до України, про етику фотографа на війні, про постійний ризик не як героїзм, а громадянський обовʼязок; про історію як сукупність причинно-наслідкових звʼязків, про відмову від усього російського; про війну, яка не має нічого спільного із романтикою, однак і про те, що любов є беззаперечною цінністю навіть у війні. Епізод, записаний у книгарні "Плекай" спонукає, на прикладі Влади, плекати Україну в собі.

"Слово, чому ти не твердая криця", - риторично питала Леся Українка. Гадаю, якби таке диво сталося і наші слова, молитви, тексти, перетворилися на боєприпаси, ми б отримали значну перевагу у цій війні. Бо наші голоси чутні і чисті, і приємно, що багато із них - жіночі. Один із них - голос Ірини Цілик - режисерки кіно, поетки, авторки прозових творів, Шевченківської лауреатки.

Ірина - мультиінструменталістка, якій вдається однаково добре знімати кіно, творити вірші і прозу, і навіть тексти до радіодиктантів (памʼятаєте "Твій дім", що ми писали у листопаді позаторік? Мене досі мурашить від нього). Вона не боїться спроб, але боїться "забронзовіти", тому із запалом неофітки береться пробувати себе у різних жанрах. Та у всьому, за що береться Цілик, як на мене, є одна спільна риса - якась безкінечна емпатія і намагання зрозуміти, відчути. Може, це від того, що цілик - це якраз та частина збройного прицілу, через який ми розглядаємо обʼєкти, але Іра робить це не холоднокровно, а навпаки, із любовʼю. Від того і персонажі у неї виходять багатовимірні і дуже людські, а вірші, тексти, колонки та навіть дописи у фейсбуці такі, що навіть як не бачиш в них себе, то точно співпереживаєш.

Записана у облюбуваному нами просторі Сквот 17Б у Києві, ця розмова - довгоочікуване знайомство. Отож, говоримо з Іриною Цілик про усе на світі - перший український Оскар, як знімати фільми, коли все проти тебе, про "вічне студентство" як спосіб зростання; а також як передати художніми засобами те, що говорять за зачиненими дверима, зокрема, як на родини впливає війна, провину немобілізованої, і про ліс ягід та грибів як місце спокою. Спокійного прослуховування і вам!

“Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійсненних бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності" - я невипадково цитую "Доктора Серфікуса" В. Домонтовича, представляючи нову гостю нашого подкасту, адже і сама Богдана Неборак згадує про нього мінімум двічі у цьому епізоді. Дуже може бути, що і її діяльність - журналістки та редакторки сайту The Ukrainians - якраз якнайвдаліше описує саме це речення.

Богдана зробила своє найбільше захоплення, літературу, своєю професією. Вона сама завзято читає, розповідає про прочитане, давнє і сучасне, і своїми переказами заохочує до читання інших. Її думки зважені та усвідомлені, її слова точні і послідовні настільки, що складаються у наративи. Слухати Богдану - суцільне задоволення, благо, нам доступне.

Сонячного березневого ранку ми зустрілися у книгарні "Плекай" на київському Подолі, аби поговорити про 8 березня і його нові трактування, а, водночас, про те, чи достатньо жінкам прав у сучасній Україні; про критику літературну і суспільну, і її конструктивний вплив; про міста, у яких ми народжуємося і де дорослішаємо, і про цікавість як причину бути разом. Світська бесіда у філігранному виконанні двох львівʼянок у Києві - до вашого прослуховування, та, сподіваюсь, задоволення.