Ночі Дівоч‪і‬ Nochi Divochi

"Намисто - не тісто, в печі не спечеш", казали віддавна українці і хто-хто як не ювелірна дизейнерка Валерія Гузема знає це краще.

Засновуючи 8 років тому свою справу, Guzema Fine Jewelry, Лера спочатку все робила сама: відмальовувала дизайни, контролювала виробництво, фотографувала рекламу, пакувала і навіть доставляла власноруч. Мабуть, саме та абсолютна відданість і привели її до успіху. Втім, усвідомлення успіху і того, що хобі вже стало бізнесом прийшло до неї із відповідальністю - за колег, працівників, а з початком війни - і за державу.

Ззовні спокійна, дуже рівна і немов зіткана з повітря Валерія Гузема насправді має стійкий характер, готова проявляти емоції і відстоювати себе, а часом навіть гримнути і розбити в запалі пару тарілок. Каже, одна із власних мудростей - не приймати надто поспішних рішень, а одне із побажань - приймати себе. З Лерою говоримо про те, наскільки важливим є постійне розширення горизонтів, про звʼязок бізнесу, суспільства та політики, про межі між приватним і публічним, як легко судити інших і про прикраси як маркер власних досягнень. Епізод променіє оптимізмом, як коштовність на сонці.

"І межі немає - лише кордон і мета, невловимо близька і гостра, така висока й проста". Ці рядки поезії Катерини Калитко стали епіграфом до кураторського есею фокус-теми "Життя на межі" ХІІ Книжкового Арсеналу. Співкураторка фестивалю та співавторка есею Тетяна Огаркова - наша гостя.

Танин голос і манеру аргументації багато хто впізнає із Культ: подкасту - проекту, який вона (як і багато інших) реалізовує у творчому тандемі зі своїм чоловіком, філософом Володимиром Єрмоленком. Також разом вони стали співкураторами КА, відтак у нашій розмові ми говоримо про межі всередині нас та назовні, про межу людського болю, між сміливістю та ухилянтством, про порушення особистих меж і кордонів, які стали повсюдними, бо агресія, бо війна.

Утім, навіть на важкі теми Тетяна говорить з такою енергією та переконанням в голосі, що в її слова неодмінно хочеться вірити. Самою Танею теж хочеться надихатися: поєднувати активну інтелектуальну роботу, працю в Українському кризовому медіа-центрі, записи подкастів, подорожі на Схід і Південь, культурні місії закордон, кураторство, сімейне партнерство, виховання трьох доньок, а також догляд за улюбленим газоном - здається, що у цієї жінки в кишені є магічний часоворот і вона встигає все. А звідки снага, хочеться спитати? І тут мені на думку спадає порівняння із дзиґою - тримається, бо крутиться!
Епізод, записаний під липами, гамір і поспіх дуже влучно передають атмосферу Книжкового Арсеналу.

"Може, я ніколи не буду щасливий, може, війна знищила цю можливість, і я всюди буду трохи чужим і ніде не почуватимуся вдома, але ніколи, думаю, я не почуватимуся безнадійно нещасним, бо завжди буде щось, що підтримає мене... я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях". Розмовляючи із Соломією Мельник в один із вечорів на київській кухні ми згадуємо якраз цитованого вище Ремарка.

З початком повномасштабного вторгнення Dakh Daughters, фрік-кабаре, частиною якого є Соля, виїхали до Франції. Відтоді Нормандія стала для неї базою, а ми міркуємо вголос про дім і прихисток, про страшну фрагментованість нашої реальності, і як на цих контрастах угледіти красу життя. Говоримо про малих і великих людей, українців, митців і музикантів; про "Червону Руту" - місце витоку сучасної української музики, легендарний фестиваль, засновником якого був Солі батько, Тарас Мельник і його спадок.

Завдяки нашій розмові із Солею ви дізнаєтеся про нюанси політичної ситуації у Франції, замислитеся над тим, чи варто встрягати в інтернет-срачі, поностальгуєте за "Червоною Рутою" та музикою 90-х, дізнаєтеся, чи поїдуть Dakh Daughters на Євробачення, що таке музика як покликання, справа життя і професія; хто такий Котарбінський і де його шукати в Києві, а також про впертість як запоруку досягнення успіху, і сміливість обирати себе як ознаку дорослішання. Ідеальна бесіда київського культурного надвечірʼя!

"...метафори, якими ми описуємо жіночий шлях до влади - "торувати", "виборювати собі місце", "розбивати скляну стелю", - всіляко підреслюють одне: коли йдеться про владу, жінки досі не на своїй території". Мабуть, кожна дівчина, певною мірою, але має досвід-підтвердження цих слів із маніфесту британської дослідниці Мері Берд "Жінки та влада", який переклала наша гостя Юлія Криваль.

Лінгвістка та передкладачка за освітою, Юля обіймає посаду директорки з діджитал-маркетингу однієї із найбільших ІТ-компаній України. До цієї позиції вона зростала 10 років, однак попри наполегливу працю, досі не може до кінця присвоїти собі досягнення, так як це вміють чоловіки. Юля каже: "не дозволяю тайтлу заходити поперед себе в двері", однак вірить, що рівності можна домогтися, змінюючи світ довкола. Тому і взялася за переклад сучасного феміністичного маніфесту, у вільний від роботи час.

З Юлею говоримо на розмаїті теми: у про стан ІТ-індустрії в Україні та світі, про те, що "не все пропало", але й маркетинг усе не врятує, про роль стереотипів та як змінився імідж України у світі. Не оминаємо тем нашого дорослішання як нації, а з ним і питань рівності; згадуємо дитинство з виразним прикладом "галицького фемінізму", міркуємо про віднаходження власного голосу і право бути, виглядати, а також вчиняти як тобі самій заманеться. Power to the girls!

"Сміливі завжди мають щастя", стверджував Іван Багряний. Утім, як на мене, йдеться не про щастя у його найтривіальнішому трактуванні - безтурботності, а радше про щастя сповненості, вірності собі і чистої совісті. І героїня нашого крайнього епізоду, режисерка-документалістка Аліса Коваленко якраз є найкращим прикладом сміливої жінки.

У горнило війни вона потрапила ще у 2014 році, поїхавши на Донбас прямо з Майдану. Аліса пережила полон та знущання, проте брала камеру і поверталася у гарячі точки, а у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, пішла доброволицею у ЗСУ. За той же час вона зняла три документальних стрічки - "Аліса в країні війни", "Домашні ігри" та "Ми не згаснемо", останню презентували на Берлінале і вона здобула чимало міжнародних нагород. Шлях Аліси Коваленко геть не легкий, часто не радісний, просотаний болем втрат, але спостерігаючи жінку переді мною, я гадаю, що вона радше щаслива.

Разом із Алісою говоримо про документальне кіно як спосіб рефлексії, про те, яким є Донбас і про покоління українців, яким не вдалося його змінити, про заціпеніння як спосіб пережити полон, про сексуальне насильство як зброю у війні, про те як пережити травму, про відважність, межу компромісу, визначення партнерства, а також віри, надії і любові. Не найпростіший для прослуховування, однак дуже цінний випуск як один із відбитків нашої реальності.

"Реальність стає все більше схожою на фотографії", - писала відома американська фотографка та мислителька Сьюзен Зонтаґ. Та випадок нашої гості, фотографки Влади Ліберової, мабуть, геть протилежний. Військова документалістика стала її реальністю.

Свій шлях у професії разом із чоловіком Костею (а разом вони - фотодует Libkos), Влада розпочинала із романтичного жанру love story. Подружжя активно знімало і навчало фотомистецтву в Україні та навіть сусідніх країнах СНД. Та війна для них стала точною неповернення і тотального переосмислення власної діяльності і самих себе. Корінна одеситка, Влада Ліберова тепер геть по-іншому дивиться і на своє навчання в школі, і на локальну ідентичність Одеси, і на попередній професійний успіх. Сьогодні, документуючи злочини війни і будні військових, Влада як ніколи раніше почуває потребу бути в лоні української культури, мови, життя.

У нашій розмові з Владою міркуємо про фотографію як спосіб розповідати історії і засіб тримати увагу громадськості прикутою до України, про етику фотографа на війні, про постійний ризик не як героїзм, а громадянський обовʼязок; про історію як сукупність причинно-наслідкових звʼязків, про відмову від усього російського; про війну, яка не має нічого спільного із романтикою, однак і про те, що любов є беззаперечною цінністю навіть у війні. Епізод, записаний у книгарні "Плекай" спонукає, на прикладі Влади, плекати Україну в собі.