Епізод 5. Ірина Цілик. Режисерка кіно, поетка, письменниц‪я‬ Ночі Дівочі

"Слово, чому ти не твердая криця", - риторично питала Леся Українка. Гадаю, якби таке диво сталося і наші слова, молитви, тексти, перетворилися на боєприпаси, ми б отримали значну перевагу у цій війні. Бо наші голоси чутні і чисті, і приємно, що багато із них - жіночі. Один із них - голос Ірини Цілик - режисерки кіно, поетки, авторки прозових творів, Шевченківської лауреатки.

Ірина - мультиінструменталістка, якій вдається однаково добре знімати кіно, творити вірші і прозу, і навіть тексти до радіодиктантів (памʼятаєте "Твій дім", що ми писали у листопаді позаторік? Мене досі мурашить від нього). Вона не боїться спроб, але боїться "забронзовіти", тому із запалом неофітки береться пробувати себе у різних жанрах. Та у всьому, за що береться Цілик, як на мене, є одна спільна риса - якась безкінечна емпатія і намагання зрозуміти, відчути. Може, це від того, що цілик - це якраз та частина збройного прицілу, через який ми розглядаємо обʼєкти, але Іра робить це не холоднокровно, а навпаки, із любовʼю. Від того і персонажі у неї виходять багатовимірні і дуже людські, а вірші, тексти, колонки та навіть дописи у фейсбуці такі, що навіть як не бачиш в них себе, то точно співпереживаєш.

Записана у облюбуваному нами просторі Сквот 17Б у Києві, ця розмова - довгоочікуване знайомство. Отож, говоримо з Іриною Цілик про усе на світі - перший український Оскар, як знімати фільми, коли все проти тебе, про "вічне студентство" як спосіб зростання; а також як передати художніми засобами те, що говорять за зачиненими дверима, зокрема, як на родини впливає війна, провину немобілізованої, і про ліс ягід та грибів як місце спокою. Спокійного прослуховування і вам!