Ночі Дівоч‪і‬ Nochi Divochi

"Сміливі завжди мають щастя", стверджував Іван Багряний. Утім, як на мене, йдеться не про щастя у його найтривіальнішому трактуванні - безтурботності, а радше про щастя сповненості, вірності собі і чистої совісті. І героїня нашого крайнього епізоду, режисерка-документалістка Аліса Коваленко якраз є найкращим прикладом сміливої жінки.

У горнило війни вона потрапила ще у 2014 році, поїхавши на Донбас прямо з Майдану. Аліса пережила полон та знущання, проте брала камеру і поверталася у гарячі точки, а у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, пішла доброволицею у ЗСУ. За той же час вона зняла три документальних стрічки - "Аліса в країні війни", "Домашні ігри" та "Ми не згаснемо", останню презентували на Берлінале і вона здобула чимало міжнародних нагород. Шлях Аліси Коваленко геть не легкий, часто не радісний, просотаний болем втрат, але спостерігаючи жінку переді мною, я гадаю, що вона радше щаслива.

Разом із Алісою говоримо про документальне кіно як спосіб рефлексії, про те, яким є Донбас і про покоління українців, яким не вдалося його змінити, про заціпеніння як спосіб пережити полон, про сексуальне насильство як зброю у війні, про те як пережити травму, про відважність, межу компромісу, визначення партнерства, а також віри, надії і любові. Не найпростіший для прослуховування, однак дуже цінний випуск як один із відбитків нашої реальності.

"Реальність стає все більше схожою на фотографії", - писала відома американська фотографка та мислителька Сьюзен Зонтаґ. Та випадок нашої гості, фотографки Влади Ліберової, мабуть, геть протилежний. Військова документалістика стала її реальністю.

Свій шлях у професії разом із чоловіком Костею (а разом вони - фотодует Libkos), Влада розпочинала із романтичного жанру love story. Подружжя активно знімало і навчало фотомистецтву в Україні та навіть сусідніх країнах СНД. Та війна для них стала точною неповернення і тотального переосмислення власної діяльності і самих себе. Корінна одеситка, Влада Ліберова тепер геть по-іншому дивиться і на своє навчання в школі, і на локальну ідентичність Одеси, і на попередній професійний успіх. Сьогодні, документуючи злочини війни і будні військових, Влада як ніколи раніше почуває потребу бути в лоні української культури, мови, життя.

У нашій розмові з Владою міркуємо про фотографію як спосіб розповідати історії і засіб тримати увагу громадськості прикутою до України, про етику фотографа на війні, про постійний ризик не як героїзм, а громадянський обовʼязок; про історію як сукупність причинно-наслідкових звʼязків, про відмову від усього російського; про війну, яка не має нічого спільного із романтикою, однак і про те, що любов є беззаперечною цінністю навіть у війні. Епізод, записаний у книгарні "Плекай" спонукає, на прикладі Влади, плекати Україну в собі.

"Слово, чому ти не твердая криця", - риторично питала Леся Українка. Гадаю, якби таке диво сталося і наші слова, молитви, тексти, перетворилися на боєприпаси, ми б отримали значну перевагу у цій війні. Бо наші голоси чутні і чисті, і приємно, що багато із них - жіночі. Один із них - голос Ірини Цілик - режисерки кіно, поетки, авторки прозових творів, Шевченківської лауреатки.

Ірина - мультиінструменталістка, якій вдається однаково добре знімати кіно, творити вірші і прозу, і навіть тексти до радіодиктантів (памʼятаєте "Твій дім", що ми писали у листопаді позаторік? Мене досі мурашить від нього). Вона не боїться спроб, але боїться "забронзовіти", тому із запалом неофітки береться пробувати себе у різних жанрах. Та у всьому, за що береться Цілик, як на мене, є одна спільна риса - якась безкінечна емпатія і намагання зрозуміти, відчути. Може, це від того, що цілик - це якраз та частина збройного прицілу, через який ми розглядаємо обʼєкти, але Іра робить це не холоднокровно, а навпаки, із любовʼю. Від того і персонажі у неї виходять багатовимірні і дуже людські, а вірші, тексти, колонки та навіть дописи у фейсбуці такі, що навіть як не бачиш в них себе, то точно співпереживаєш.

Записана у облюбуваному нами просторі Сквот 17Б у Києві, ця розмова - довгоочікуване знайомство. Отож, говоримо з Іриною Цілик про усе на світі - перший український Оскар, як знімати фільми, коли все проти тебе, про "вічне студентство" як спосіб зростання; а також як передати художніми засобами те, що говорять за зачиненими дверима, зокрема, як на родини впливає війна, провину немобілізованої, і про ліс ягід та грибів як місце спокою. Спокійного прослуховування і вам!

“Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійсненних бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності" - я невипадково цитую "Доктора Серфікуса" В. Домонтовича, представляючи нову гостю нашого подкасту, адже і сама Богдана Неборак згадує про нього мінімум двічі у цьому епізоді. Дуже може бути, що і її діяльність - журналістки та редакторки сайту The Ukrainians - якраз якнайвдаліше описує саме це речення.

Богдана зробила своє найбільше захоплення, літературу, своєю професією. Вона сама завзято читає, розповідає про прочитане, давнє і сучасне, і своїми переказами заохочує до читання інших. Її думки зважені та усвідомлені, її слова точні і послідовні настільки, що складаються у наративи. Слухати Богдану - суцільне задоволення, благо, нам доступне.

Сонячного березневого ранку ми зустрілися у книгарні "Плекай" на київському Подолі, аби поговорити про 8 березня і його нові трактування, а, водночас, про те, чи достатньо жінкам прав у сучасній Україні; про критику літературну і суспільну, і її конструктивний вплив; про міста, у яких ми народжуємося і де дорослішаємо, і про цікавість як причину бути разом. Світська бесіда у філігранному виконанні двох львівʼянок у Києві - до вашого прослуховування, та, сподіваюсь, задоволення.

Cause we all live in a material world and I am a material girl, - коли Мадонна заспівала про це десь у 80х, хтось обурився, але пісня стала хітом і для багатьох - ледь не девізом. Утім, заперечувати очевидне, а саме те, що гроші мають значення в нашому житті, як мінімум, безглуздо. Краще як наша героїня Галина Тритяк - знати як дати фінансам лад і жити безбідно та без постійного стресу, що постійно он там десь чогось не вистачає. І на ваше питання "а так можна?" - можна, з упевненстю відповідаємо ми.

Так склалося, що про гроші в нашому суспільстві говорити не заведено, бути багатим трохи віктимно, а питати поради часто соромно. Однак з Галиною, яка займається фінансовим консультуванням і веде блог, всі ці складні теми стають простими. Разом ми доходимо до того, що багато працювати не означає багато заробляти, про себе як основну (не)матеріальну цінність та точку опори, чому деякі гроші витрачаються легко, а деякі - із важким серцем і майже на пальцях розбираємо видатки так, щоб знайти серед них місце для донату.

Трохи жартома, але більше серйозно міркуємо про те, що меркантильна жінка - це не образа, а нова героїня і навіть запорука економічно процвітаючого, багатого суспільства. Феміністично - фінансовий епізод вже у ваших слухавках.

"Жінкою не народжуються, нею стають" - цю цитату письменниці та філософки Сімони де Бовуар можна трактувати по-різному, однак, стосовно нашої крайньої героїні - вважайте, що буквально. Невгамовна Монро зʼявилася в українському шоу-бізі як піонерка травесті, запальничка із завжди досконалим макіяжем та веселим настроєм. Утім, за яскравою обгорткою діви-феєрверка живе, і, може, не завжди радісно, справжня жінка.

Із Монро ми зійшлися ще з порогу, а відтак, у розмові, пліткуємо про шоу-біз і його опортунізм, міркуємо про суспільні норми і базові права людини в Україні, що люди відчувають у стінах військоммату, а також про те, як не перетворитися на жарт, а бути вдячною та відданою собі.

Розмова із невгамовною Монро - це концентрат життєствердного дівочого щебетання, розбавлений хіба бульбашками ігристого і ой як потрібен нам у похмурі дні нашого вічного лютого. Слухаймо діву, Монро дурного не порадить!