Коли ця розкішна леді входила до бару престижного нью-йоркського театру Апполо, люди, які не знали її, не могли уявити, що тільки за перші 14 років дитинства вона пережила більше, ніж кожен з них за все життя: кричущу бідність, зґвалтування, голод, катування, ув’язнення. Вона йшла по Апполо, як справжня королева, і ніхто не бачив у її очах біль через коханих чоловіків, які зрадили її талант і життя - хто наркотиками, хто побиттям та приниженням, хто банальним обкраданням. Їй дозволяли входити у бар Апполо зі своїм улюбленим псом боксером Максом і ніхто жодного слова не міг сказати проти. Але мало хто міг уявити, що ця, на перший погляд справжня аристократка, колись змушена була їздити тільки у вантажному ліфті, заходити у концертні зали та готелі тільки через службовий хід і не мала права зупинятися у готелях чи навіть користуватися одним туалетом із білими дамами. Ніхто із відвідувачів Апполо не знав, чому в її волоссі завжди біла гортензія, але всі милувалися її загадковістю. І коли вона піднімалася на сцену і починала співати - всі замовкали і слухали. Слухали, як вона майстерно будь-яку легковажну пісеньку перетворювала на шедевр - стільки глибини, чуттєвості та сенсу було в кожній її ноті. На момент її смерті в неї була одна автобіографія, десятки років самознищення, сотні записів, тисячі концертів і… 70 центів на банківському рахунку. «Я завжди повертаюся, – сказала вона колись про себе, – але ніхто не говорить, де я була». Батьки назвали її Елеонора Фаген, шанувальники - Леді Дей, або Леді Гортензія… А ми називаємо її - Легендарна Біллі Холідей.
